На мальовничих берегах річки Узинки, серед духм'яних квітів  живе в Узині Валентина Миколаївна Мартова. Багато років вона віддає свою душу, любов і вчительську майстерність учням школи №1. Бог дарував ще  цій жінці талант СЛОВА. Ми, шанувальники її творчості, з нетерпінням чекаємо  нових віршів. А вірші її теплі, торкають людську душу, що так необхідні сьогодні нам з вами.

Мово! Рідна моя, улюблена,

У Літописах не загублена,

У часописах возвеличена,

Цвіт - калиною закосичена.

Ось тому тебе звуть калиновою,

Солов'їною, барвінковою,

Бо вродилася понад травами

І лунала козацькою славою,

Бо купалася поміж росами,

Озивалася над покосами,

Розливалася в полі піснею,

Була ніжною і розкішною,

Була грізною і правдивою,

Але ти залишалась красивою!..

Хочеш, стану для тебе квіткою

Чи вербою, чи в небі лебідкою?

Треба  бити  на сполох, кричати,

Бо не хочуть тебе шанувати!

У містах особливо цураються,

Навіть рідною не вітаються.

Що ж ти перевертням заподіяла?

Ти ж про щастя людське тільки й мріяла.

У засланні з Шевченком муштрована,

У Сибіру зі Стусом катована;

Розстріляли тебе із поетами,

Убивали мечем і багнетами,

А ти з попелу підіймалася,

Українською залишалася,

Чи ж залишишся?...

От що, діти,

Треба мову по-справжньому вчити:

Нею мислити, розмовляти,

Цінувати і... рятувати,

А вона  нас усіх об'єднає,

З Сходу й Заходу залунає.

Та ж про це навіть ворог знає,

Що без мови народу немає!