Українська мадонна живе в Узині.
Гортаючи сторінки улюблених книжок, я була здивована і зачарована такими рядками:
Жіноча доля…
Хто її розкаже?
Жіноча доля…
Хто її збагне?
Їй на землі моїй чомусь
найважче,
Жіноча доля вибрала мене…
І підпис Андрій Демиденко.
Зовсім недавно я відкрила для себе пісні на слова Андрія Демиденка. Пісні різні, задушевні…. Я співаю пісню про мову.
Мене збентежили ці слова про жіночу долю, бо днями я мала надзвичайно цікаву зустріч з людиною, яка захопила , вразила мене.
У стінах нашої школи я зустріла невеличку на зріст жінку у військовій формі. В Узині ми звикли до людей у війській формі, але ця жінка привернула мою увагу тим, що всім було до неї діло. І ось відкриваються двері нашого класу і заходить до нього вона. Сама себе представила – Цуканова Ольга. Перешіптується клас: «Хто вона? Чого прийшла?» І думка підказує: «Мабуть з АТО».
Сьогодні ми своїми серцями і справами зігріваємо воїнів АТО в зимовий холод. У нас ворог забрав ніжну весну і безтурботне літо, а восени, всі як один стали активними учасниками допомоги воїнам АТО.
Мені здалося, що вона приїхала на відпочинок з передової і завітала на гостини до нас у школу.
Але ні! Ця маленька жінка – жителька нашого містечка і добра знайома нашим вчителям. Ольга Миколаївна привезла вітання, листи і щирі слова подяки від батальйону «Луганськ-1» нашим учням за волонтерську роботу. Ось хто вона! Це та героїня, це жінка, якій дякують матері всієї України за життя своїх синів. Це вона на свої тендітні плечі взяла одну з найблагородніших місій на землі – допомогати бійцям. Це вона своїми справами дає можливість повернутись додому бійцям живими і здоровими.
Ольга Миколаївна почала розповідати про буденні справи волонтерів Узина: одяг, їжа, ліки, буржуйки… і ще десятки речей, на які не звертаєш увагу в буденному житті.
І розповіді про людей, яких вона зустрічала на фронтових дорогах – юна луганчанка Марійка, старшина Арсен, а про себе ні слова. І тільки наші запитання відкривають нам загадкову гостю.
«… Живу собі в Узині, виховую двох синів, маю родину і пекла хліб, – так вела розмову Ольга Миколаївна. (Ви знаєте, виявляється, я їла її хліб, дуже смачний!) Але коли необхідно було згуртувати громаду міста і почати війну із забрудненням його, я не змогла всидіти вдома. І були перші перемоги, і поразки, і гордість за жителів міста, бо гуртом ми сила».
Я запитала нашу гостю:
- Що змусило Вас піти в волонтери?
- Я не люблю слово «волонтер». Я просто зрозуміла, що не можна сідити на печі, необхідно підставляти де треба плечі і наполегливо працювати. А роботи для мене завжди вистачить, – відповіла вона.
Діти в класі хотіли почути відповіді на всі свої запитання:
- чи страшно їхати в невідомість?
- чи потрапляла під обстріли?
-чи зустрічала на війні узинців?
Я пригадала вірш, який прочитала в Інтернеті:
«Везуть допомогу для фронту, мов роблять звичайну роботу…»
І вела гостя тиху розмову, і не бачила нічого героїчного у своїх поїздках в зону АТО, майже щонеделі потрібно було зібрати машину на війну. А ось питання одного з учнів здивувало нашу гостю:
- Як ви думаєте, Вам нагороду дадуть? Адже вже п`ять батальйонів одержують Вашу підтримку?
І знаєте, яка була ії відповідь:
- Найбільша нагорода для мене, коли бачу всіх живими, і чую слова: «Мама приїхала».
Я сказала:
-Дякую, Вам, тьотя Оля! Ви, як мадонна. Хочете всіх захистити, притулити до свого великого серця і сказати: «Повертайтесь живими».
Це дякуючи таким як Ви, ми сьогодні єдині – дорослі і діти, про таких, як Ви, варто складати вірші, знімати кіно. Ви самі собі обираєте долю і справи. Ми пишаємося Вами.
|
